Pushing Ice

PushingIceЗалишившись під великим враженням від збірки оповідань Аластера Рейнольдса Beyond the Aquila Rift я вирішив спробувати якийсь його “справжній” великий роман. Братися за серії бажання не було, тому зупинився на самостійній історії під назвою Pushing Ice (вперше була видана у 2005 році).

Її дія відбувається в не особливо далеко майбутньому. Людство вже опанувало сонячну систему і, теоретично, готово до стрибку до зірок. Але на заваді стають технології. Поки вчені шукають можливості розігнати кораблі до швидкості світла, йде некваплива колонізація вже відомого космосу. Але всі буденні плани миттєво відкладаються, коли Янус – один із супутників Сатурна – раптом самостійно сходить зі своєї орбіти і вирушає в невідомому напрямку.

З’ясовується, що Янус – і не супутник зовсім, а втілення якоїсь інопланетної технології. Ясна річ, її хочуть перехопити і вивчити, от тільки готувати спеціальну експедицію для цього нема коли. Наздоганяти Янус доручають простому шахтарському кораблю. Зазвичай він полює на комети чи астероїди з корисними копалинами, але раптом його команді довіряють найважливішу місію в історії людства.

Pushing Ice поєднує в собі атмосферу й певні сюжетні елементи різних жанрів. Тут, наприклад, є дещо від “Чужого” – характерний страх зустрічі з абсолютно невідомим, темним, небезпечним Янусом емоційно схожий на перше побачення з кораблем Інженерів. У романі є також епізоди робінзонади, коли героям треба вигадувати нові засоби виживання серед мертвого космосу, пристосовуватися до нових умов. Певна річ, не обійшлося тут психологічних драм – ситуація екстремальна, і нерви витримують не у всіх.

Роман вкрай насичений подіями й має непередбачуваний фінал. У книжці є буквально два-три коротких моменти, коли загальний темп трохи знижується, щоби дати тексту можливість зосередитися на характерах персонажів, їхніх внутрішніх хвилюваннях. Але решта сторінок – це масштабна космічна авантюра, у якій відстежуються улюблені Рейнольдсом фантазії про подорожі між зірками, ідеї щодо збільшення тривалості життя й роздуми про те, як змінюється персональне відчуття часу й подій на цьому тлі.

Pushing Ice трохи псує лише затягнутий конфлікт між двома головними героїнями. Він занадто мелодраматичний, а сценарій до того ж одноманітно використовує неприязнь персонажів для створення нових проблем. Через це Pushing Ice мені інколи (раптово) нагадував “Сто років самотності” Маркеса. І я би не сказав, що це було доречно.

Але це єдиний, як здалося, недолік роману. І він не такий і важливий у загальному контексті історії.

Advertisements

Beyond the Aquila Rift

BeyondTheRiftПро шотландця Аластера Рейнольдса я чув багато – врешті-решт він один із найвідоміших сучасних фантастов. Але взятися за його твори я вирішив тільки після прем’єри неймовірної анімаційної збірки LOVE DEATH + ROBOTS. Виявилося, що два епізода (які сподобалися чи не найбільше) – Beyond the Aquila Rift та Zima Blue – екранізації оповідань Рейнольдса.

Власне, зібрання його творів, що мені рекомендували, теж має назву Beyond the Aquila Rift. Це доволі товста книжка – 760 сторінок. Оповідання за форматом часто нагадують повноцінні завершені повісті, ніж порівняно короткі літературні концепти. Низка творів напряму пов’язана з циклом романів Revelation Space, який я (ще) не читав, і зазначу, що жодних незручностей це не викликало. Можливо, я не впіймав десь тонкі деталі контексту, але це не завадило повною мірою насолодитися талантом Рейндольдса як оповідача.

Він чудово вміє лише декількома ключовими деталями створити небанальний сетінг. Космічна пригода, стімпанк, постапокаліпсіс – байдуже. Рейнольдсу вдається все. А його герої не схожі на персонажі-функції. Вони завжди гармонічно доповнюють вигаданий світ, додатково розкриваючи його нюанси.

Саме цей баланс між цікавим ворлдбілдінгом і вмінням підтримати його відповідними дійовими особами мені сподобався більш за все. Не заважав навіть той факт, що Рейнольдс схильний знов і знов повторювати певні свої ідеї в різних оповіданнях (наприклад, він постійно звертається до трансгуманізму). У збірці майже немає слабких “прохідних” оповідань, і тому не дивно що її вважають однією з найкращих у фантастичному жанрі загалом.

Black Star Renegades

BlackStarRenegadesBlack Star Renegades у свій час активно хвалили західні медіа. Називали його “листом кохання до Star Wars”. А напередодні виходу сіквела книгу згадали знову. Читаючи рецензії, очікуєш отримати сучасну фантастичну сагу з захоплюючими пригодами, небанальними персонажами і привабливим сетінгом.

Насправді Black Star Renegades справляє вельми специфічне враження. Роман нагадує спробу переказати Star Wars, у яких головні сюжетні елементи були ретельно повторені з заміною на схожі аналоги. Вони називаються інакше, але одразу точно впізнаються. Наприклад, тут є орден охоронців всесвіту; у цих охоронців є своя характерна зброя; головна загроза представлена такою собі імперією. Звичайно, що центральний герой (точніше, один із двох центральних героїв) обраний долею й мусить імперію здолати. І, до речі, надпотужна вундервафля – аналог Зірки смерті – теж присутня.

Чи погане таке ідейне запозичення? Ясна річ, ні. Лукас, якщо відверто, теж був не надто оригінальним (приміром, немало візуальних елементів Star Wars він скопіював із коміксу “Валеріан”). Але біда Black Star Renegades в тому, що роман не додає жодних нових цікавих деталей до вже відомих речей. Він банальний, багатослівний і скидається на бліду китайську копію: зібраний, начебто, зі знайомих деталей, але працює так собі.

Єдине з чим у Black Star Renegades все в порядку – це темп. Книжка легко читається, не бариться зі зміною сцен. Думаю, тут спрацював багатий досвід Майкла Моречі як комікс-сценариста. От тільки жодного задоволення від подій, що розгортаються, я не отримав.

Повинен зізнатися: я кинув роман, прочитавши трохи більше третини. У сучасних умовах постійного дефіциту часу і профіциту розваг краще знайти для розради більш якісні речі.

“Космические лепешки”

SpaceDumplinsАмериканець Крейг Томпсон відомий передусім як автор комікса “Ковдри” (Blankets) – тонкої, ліричної розповіді про дорослішання, релігію, кохання, пошук себе і свого місця у світі. Це одна з тих робіт, яку можна сміливо рекомендувати тим, хто сприймає сам формат коміксу виключно зверхньо і скептично. Мовляв, це історії для дітей, не більше. Зазвичай, “Ковдри” швидко примушують відмовитися від такої категоричної й обмеженої позиції.

А ось останній твір Томпсона – “Космические лепешки” (Space Dumplins) – це дійсно дитяча історія. Головна героїня – дівчинка-підліток Вайолет, вирушає на пошуки свого тата, що взявся за виконання складної місії в космосі, і зник. Вайолет завітає на станцію художників-модельєрів, буде вивчати космічні звалища, потрапить у секретну лабораторію, опиниться в полоні, загубить старих друзів і знайде нових, і, звичайно, врятує татка.

Related image

За настроєм “Лепешки” трохи нагадують “Алісу” Буличьова. Хоча світ “Лепешек” набагато абсурдніший. При чому за цією обгорткою і веселими відчайдушними пригодами заховано немало гострих соціальних тем. Класова нерівність, расизм, цькування, відсутність виховної системи, що ставилася б до дітей із повагою, а не знущанням тощо. Тобто, ця начебто нескладна історія з туалетним гумором (а він подобається дітям, що поробиш) насправді ставить низку важливих запитань, що можна і треба, навіть обговорювати.

У цьому й полягає головна привабливість “Лепешек”: Томпсону вдалося створити світ і героїв, що запам’ятовуються; розставити моральні наголоси в потрібних місцях і втриматися від нудного проповідництва правил “правильного” світу. Чудовий результат!

The Strange Weather

StrangeWeatherДобірка з чотирьох абсолютно не схожих між собою історій, що залишила доволі неоднозначне враження. З впевненістю можу сказати лише, що порівняно короткі оповідання Джо Гіллу вдаються краще, ніж повноцінні романи (як, наприклад, повільний “The Fireman”). Але навіть і в такому форматі Гілл і близько не бездоганний.

Відкриває збірку новела Snapshot. Її дія відбувається у 80-х. Незграбний хлопець з американської провінції зустрічає у своєму місті небезпечного таємничого чоловіка. Той завжди має із собою камеру-полароїд, яка – про що ми швидко дізнаємось – може вкрасти пам’ять і спогади в тієї людини, яку фотографують. Snapshot має передбачуваний сюжет, приємну ностальгічну атмосферу й динамічний темп подій. От тільки замість того, щоби закінчити розповідь у момент емоційного піку, Гілл “тягне” історію ще пару десятків сторінок і це псує попередні враження.

Loaded абсолютно позбавлена містики. Це типова сучасна спекуляція на трьох гарячих проблемах американського суспільства: расизмі, вільного доступу до зброї й масштабних пожежах. За форматом Loaded витримана між детективом і трилером, а Гілл показує себе як мастер саспенса. Ми знаємо, що головний герой точно натисніть на гачок і вб’є випадкових громадян – це його єдиний спосіб помститися світу за надуману несправедливість. Головна героїня – журналістка місцевого видання, яка, на жаль, вже зустрічалася раніше з такими ось “зарядженими” чолов’ягами – має викрити зловісний план. На тлі цих перегонів набирає сил величезна пожежа, що погрожує спалити місто.

Як і Snapshot, друга новела засмучила фіналом. Я не буду розповідати його зміст. Але скажу, що він занадто раптовий. Склалося враження, що Гілл відчув, як його твір летить у бік доволі очевидного кінця, це йому не сподобалось, і він вирішив просто перервати розповідь на ефектному моменті.

Aloft знайомить нас із чоловіком, що опинився на хмарі. Тобто в прямому сенсі – застряг на хмарі, коли стрибав із парашутом із літака. Сюрреалістичний твір, що схожий на передсмертні галюцинації, у яких дивна “хмарна” реальність змішана з інтимними спогадами.

Остання новела – Rain – постапокаліптична драма, у якій часто падає кристалічний дощ. Він знищує все на своєму шляху, трощить автомобілі, вбиває людей і тварин, нищіть інфраструктуру. Головна героїня з дивним ім’ям і прізвищем Honeysuckle Speck, вибирає момент прояснення в небі і йде з передмістя Денвера до центру міста, щоби побачитись із татом своєї загиблої коханої. Honeysuckle не здогадується, що справжня причина апокаліпсису ховається поруч із нею.

Гілл писав Rain, щоби відволіктися від серйозного й суворого The Fireman. Тому новела має специфічний абсурдний настрій і доволі часто звертається до чорного гумору. Але задум розгадали не всі. Відчувається, що Гіллу непогано вдається жанр постапока, і з первинної ідеї “кристалічних опадів” могло б вийти дещо більш цікаве, ніж самоіронічний літературний експеримент.

P.S. Збірка Strange Weather була видана російською, але у відверто халтурному перекладі. Якщо вирішите взятись за книгу, оберіть за можливістю, оригінальне видання.

The Interdependency

TheCollapsingEmpireУ далекому майбутньому людство відірвалося від матінки-Землі й побудувало зоряну імперію Interdependency (“Взаємозалежність” у перекладі). Її назва з’явилася не просто так. Окремі планети й космічні поселення людей дійсно багато в чому залежать одне від іншого. Їжа, різні товари, цінні ресурси без зупинки рухаються по Потоках – просторових аномаліях, які дозволяють мандрувати зі швидкістю, значно вищою за швидкість світла.

Економікою керують благородні дома, кожний із котрих відповідає за певну сферу господарства. Ну і, звичайно, усі дома приймають участь у безкінечній боротьбі за право посадити свого представника на місце імператора.

Але раптом у місцевій грі престолів змінюються правила. По-перше, новим імператором стає молода рішуча жінка, що не особливо шанує стародавні традиції. По-друге, Потоки починають руйнуватися. А разом із ними – і вся імперія.

Джона Скальці й досі найчастіше згадують як автора мілітарі-серії Old Man’s War. Це гарна чоловіча фантастика з великою кількістю екшену й бойових футуристичних технологій. Але останнім часом Скальці впевнено доводить, що здатний на значно складніші книги. Цикл The Interdependency – один із прикладів.

За жанром – це насамперед політично-соціальна драма. Так, тут є місце й бойовим епізодам, і дослідженню таємничих космічних систем, але більшість уваги приділяється хитрим маневрам навколо трону. Скальці не цікавить повсякденність пересічного мешканця імперії. Його герої вийшли з вищих ланок влади. Змови, зради, підкупи, погрози, маніпулювання – книга одразу кидає в самий центр інтриг.

Взаємовідносини домів і некваплива драма певною мірою нагадують “Дюну” Герберта, тільки події тут розвиваються значно динамічніше. Хоча все одно не радив би The Interdependency тим, хто не готовий до детальних експозицій політичної ситуації й довгих бесід із тонкими натяками. Якщо не маєте нічого проти зазначених нюансів, нові книги Скальці ймовірно опиняться для вас взірцем якісної сучасної розважальної “розумної” фантастики.

“Селище”

poselokУперше, якщо рахувати зі шкільних часів, я перечитав “Селище” Кіра Буличова. Хоча, точніше буде сказати не “перечитав”, а “згадав”. Виявилося, що я пам’ятаю більшість сюжетних сцен із точністю до конкретних фраз. Це мене не здивувало, бо навіть не берусь підрахувати скільки разів я колись відкривав видання 88-го року з обкладинкою-золотушкою. Багато.

Роман і сьогодні читається не менш захоплююче. Це драматична, напружена історія робінзонади екіпажу космічного корабля з Землі, що впав на планеті далеко від розвіданих космічних шляхів. Ті, що вижили, як могли пристосувалися до нового дому, але не покинули мрію повернутися назад, до дому справжнього. А для цього треба буде важким небезпечним шляхом через гори дійти до корабля і полагодити зв’язок.

Що мене по-справжньому здивувало – так це жанр “Селища”. Колись я вважав, що читав фантастику у її загальному розумінні. Але за сучасними критеріями “Селище” – не просто фантастика, а ще й типовий young adult.

Головні герої тут – підлітки. Нове покоління “робінзонів”, на яке батьки покладають особливі надії. Дорослі герої виступають як наставники, носії знання, інколи – як каталізатори певних подій. Але сюжет уперед завжди рухають молодші, і наповнений він характерними підлітковими хвилюваннями, протестами й бажанням знайти себе й довести іншим безумовну правильність свого вибору.

“Селище” майже бездоганно пройшло випробування часом. Роман абсолютно не втратив актуальності, не загубив темп і інтригу. Номінально у бібліографії Буличова він відноситься до циклу оповідань про доктора Павлиша. Хоча тут Павлиш діє як другорядний персонаж – і це добре. Беручи до уваги сучасні соціальні зміни, він неприємно вражає своїм сексизмом і відвертою інфантильністю. Добре, що Павлиш з’являється тільки епізодично й не псує загального враження.