“Славетне життя Ей-Джея Фікрі”

FikriАнотація на привабливій обкладинці детально пояснювала сюжетну задумку: похмурий вдівець Ей-Джей живе на острові, де тримає єдину місцеву книжкову крамницю. Він страшенно сумує за дружиною, багато п’є й не бачить у подальшому житті особливого сенсу.

Аж раптом у магазині з’являється дворічна дівчинка-підкидьок. Цей “дарунок долі” Ей-Джей, звісно, хоче віддати у відповідні державні органи, бо самостійно займатися важкою справою виховання навіть і не думає.

На подив дівча виявляється добре, кмітливе, слухняне й несподівано наповнює повсякденність Ей-Джея новим приємним змістом. Герой сам не помічає, як починає зцілюватися від туги, заразом змінюючи на краще життя всього острова.

Я очікував, що отримую маленький (240 сторінок) солодкий роман із хепі-ендом, який почнеться вже приблизно в другій главі й буде тривати аж до самого фіналу. Але Ґабріель Зевін приховала на сторінках легку детективну інтригу, декілька дотепних твістів і вдало збудувала загальну хронологію. Події відбуваються упродовж приблизно десяти років. Історія мінімум пару разів різко змінює настрій, встигає як слід насмішити й розчулити.

Як будь-яка мелодрама, “Славетне життя…” маніпулює почуттями. Тільки-но Зевін майстерно не перетинає межі, за якою спроби зіграти на емоціях стають занадто очевидними. Можливо це трохи наївна, але щира і зворушлива історія. Принаймні, мені так здалося.

Advertisements

“Країна розваг”

JoylandРоман-спогад про події одного довгого літа в середині сімдесятих, коли головний герой цієї історії влаштувався працівником у старий парк розваг. У нього була особлива атмосфера й моторошна загадка, пов’язана зі вбивством, що сталося колись на одному з атракціонів.

“Країна розваг” – книга досвідченого письменника, який чудово розуміє, що в житті бувають речі набагато страшніші за клоунів із каналізації. Ті, хто чекали від роману більш-менш звичної відповідності жанру горор, було розчаровані – це очевидно з деяких відгуків на goodreads.

“Країна розваг” – доволі зворушливий психологічний роман, який тільки ховається за обгорткою містичного трилеру. Цією книгою Кінг не намагається налякати. Страшилок, чогось паранормального в ній мало. Є натомість трошки детективу. І багато радощів і драм звичайних людських відносин, а також – точно виписаної гострої ностальгії за молодістю.

“Інтернат”

InternatВчитель Паша з невеличкого селища їде в місто, що забрати з інтернату свого племінника. У місті, і взагалі навкруги, війна. Точних географічних назв у романі немає, але зрозуміло, що мова йде про Дебальцеве. Січень-лютий 2015-го. Українська армія залишає позиції, на її місце приходить “рускій мір”.

І до своїх, і до чужих Паша ставиться однаково підозріло. Принаймні на початку його страшної триденної подорожі туди й назад.

Герой “Інтернату” – це начебто збірний образ пересічного українця. До влади довіри немає. До війська – теж. Паша раптом розуміє, що його примітивне життя до війни мало свій шарм и сенс, до яких він тепер жадає повернутися. Хочется, щоби війна шла собі далі без нього. Щоби його залишили в спокої. Але ситуація час від часу вимагає робити непростий ініціативний вибір.

Інтернат і його мешканці – це, можливо, сам Донбас. Подібні аналогії провести не важко. Не особливо приємна місцевість і мешканці, якщо поспіхом подивитися збоку. Але люди, як і скрізь, є нормальні, а є мудаки. Просто не треба робити швидких висновків і вчитися жити разом. Говорити один одному правду й поважати за це.

Роман, безумовно, психологічно важкий. Перед ним я читав спогади Олександра Данилюка, тому в моїй уяві реальні події мов би нашаровувались на художні. Хоча, здалося, що не особливо-то історія Жадана вийшла надуманою. Занадто сильно болить, щоби додатково щось вигадувати.

“Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі”

TzkuruЯ люблю Муракамі за його специфічного головного героя. Від книжки до книжки цей герой, у принципі, не змінюється зовсім.

Це чоловік. Середніх літ або молодий. Не те щоби красень, але й не поганець. Спокійний, зосереджений, професіональний. Любить просту і смачну їжу, яку нерідко сам справно готує. Слухає класичну музику і джаз (а якщо це герой більш ранніх творів – то любить ще окремі треки класичного року чи рок-н-ролу).

Головна ж, як на мене, риса героя Муракамі – здатність приймати світ і події такими, якими вони є. Навіть якщо трапилася справжня трагедія або коїться якась незрозуміла чортівня. Герой не стане занадто довго рефлексувати, відчайдушно заламувати руки і віддаватися емоціям, а буде вперто, послідовно намагатися змінити ситуацію на краще. Відновити баланс.

Це майже супергероїчна властивість у сучасному складному хаотичному світі.

Можу помилятися (через те що банально забув подробиці інших романів), але мені здалося, що в “Безбарвному Цкуру…” Муракамі вперше робить свого герой по-справжньому безпорадним. Начебто той поводиться як завжди. Але вміння бачити речі такими, якими вони є, і намагання точно збалансувати елементи свого життя на шальках умовних внутрішніх терезів йому вже не допомагають. Ззовні – майже чистий повсякденний дзен, а в середині – вічна мерзлота, яку герой сам розтопити не спроможній.

“Безбарвний Цкуру…” демонструє, що приваблива впевнена самодостатність не є запорукою щастя. І як би там не було людині хороше із самою собою, їй усе одно потрібен хтось ще.