“Убивство в будинку вікарія”

MurderattheVicarageЗа словами самої Агати Крісті, коли вона писала цей роман, то й гадки не мала, що одна з його героїнь – міс Марпл – стане центральним персонажем майбутньої серії оповідань.

Тільки одразу треба попередити попередити: представленому тут “початковому” образу міс Марпл бракує елегантної витриманості, вишуканості, які з’явилися трохи згодом. Через це леді-детектив час від часу нагадує звичних для пострадянських терен “бабусь із лавочки під під’їздом” – спостережливих і уважних, але водночас не особливо приємних.

Хоча, це не головна проблема роману.

Щодо сюжету, ми маємо приголомшуюче вбивство, яке ставить тихе англійське селище до гори дригом. Полковника Протеро, якому скоротили життя, ніхто з місцевих, якщо чесно, не любив: убитий мав важку вдачу, відрізнявся грубістю й цинізмом. А образи сусіди просто так не забували. Отже, потенційних бажаючих відплатити полковнику було достатньо. І це, навіть, не зважаючи на шалений роман дружини Протеро з приїжджим молодим художником.

Поліція енергійно береться за справу і… доволі швидко губиться серед нюансів провінційних стосунків. Здається, тут усі про всіх усе знають, й один на одного наговорюють, переказуючи неприємні плітки. Тому розібратися в хитрому лицемірстві можуть тільки місцеві. Так до розслідування підключаються вікарій Леонард (йому, як священнику, багато чого можуть довірити) і, власне, прониклива міс Марпл.

Знайомство з оманливо тихим селищем, його мешканцями й перевірка їхніх шаф на наявність скелетів – трошки нагадує сортування брудної білизни, але (нема чого заперечувати) має специфічний вуайеристскій шарм. Біда в тому, що “Убивство в будинку вікарія” не так вже й довго зберігає цікаву насиченість. Сюжет гальмує, свіжі подробиці нам підкидають занадто рідко, слідство нудно ходить кругами, кущами і зарослими стежками.

Втративши темп, “Убивство…” так і не спроможується відновити справжню інтригу. А коли нарешті дізнаєшься справжніх винуватців, то не відчуваєш нічого, окрім бажання якомога швидше вирватися з цього провінційного болота в місця більш приємніші й цікавіші.

Advertisements

“Таємнича пригода в Стайлзі”

StylesЦей роман (відомий також як “Загадкова пригода в Стайлзі”) – перший твір Агати Крісті й перша поява на публіці Еркюля Пуаро. Але я, прямо кажучи, не раджу починати знайомство з ними саме з цієї історії.

Так, тут презентовані всі важливі елементи класичного Cozy Mystery. Отруєння багатої дами при загадкових обставинах; великий дім, повний потенційних винуватих; набір різноманітних мотивів; енергійний Пуаро, що миттєво помічає важливі деталі і йде на декілька кроків попереду детективів із поліції. Є також очікуваний (хоча й не надто акцентований) зв’язок із подіями Першої світової війни – роман був написаний у 1916-му році.

Ось тільки на той час Крісті вочевидь не вистачало літературної майстерності, щоби налаштувати правильний темп подій і не загубити інтригу. Роман то завалює дрібними подробицями, то страшно сповільнюється, інколи навіть легко пропускаючи в хронології декілька тижнів. Крісті занадто часто проговорює вже відомі ситуації і явні деталі. Пуаро постійно нервується: то зникає, то з’являється знову. А його туманні натяки скоріш дратують, ніж підказують, де приховалася розгадка. Загалом, у “Пригоді…” він мало схожий на більш звичний пізніший спокійний і витриманий образ, який всі так люблять.

Як результат, приблизно на середині розповіді слідкувати за подіями стає дедалі нудніше, а фінал видається відверто затягнутим.

“Таємнича пригода в Стайлзі” – хороший маркер, від якого можна відмірювати подальший рост таланту пані Крісті. Але не більше.

“Свідок обвинувачення та інші історії”

TheWitnessCristieДумаю, що ця невеличка збірка коротких детективних оповідань Агати Крісті більше відповідає вимогам сучасності, ніж її повноцінні романи. На останні нерідко скаржаться через занадто повільний темп, надмірну кількість дійових осіб і затягнуті розмови. Але в короткому форматі подібні недоліки відсутні – Крісті відразу переходить до суті чергової детективної загадки, дає її розв’язання буквально 20–25 сторінок по тому і пропонує новий сюжет.

Незважаючи на стислість, літературна майстерність Агати Крісті тут відчувається повною мірою. В окремих розповідях вона встигає не раз, а три-чотири рази змінити головного підозрюваного. В інших – вміло користується містичними елементами або влучно розкриває приховані психологічні мотиви героїв.

Зазвичай, такі збірки мають лише декілька по-справжньому цікавих творів, а решта – як би цинічно це не звучало – просто заповнюють відведений об’єм сторінок, бо явно поступаються за цікавістю. “Свідок обвинувачення” приємний виняток із правил. Так, деякі історії доволі банальні, їм бракує міцної інтриги (правда, треба зробити обов’язкову знижку на час їхнього написання). Але таких тут меншість, і загалом збірка залишає приємне враження.

Окремо хочеться зазначити якість видань від “Клубу сімейного дозвілля”. Уся їхня серія книжок Агати Крісті має зручний компактний формат і акуратну привабливу обкладинку: і на поличку відрадно поставити, і із собою зручно носити.

Joe Golem: Occult Detective

JoeGolemВ альтернативній версії історії в середині 20-х років Нью-Йорк було частково зруйновано потужним землетрусом. Сорок років потому Велике Яблуко нагадує похмурий варіант Венеції: унаслідок зсуву кори мегаполіс масштабно підтопило, вулиці перетворилися на канали, а в покинутих кварталах і під водою ховається багато неприємних і небезпечних секретів.

Дехто Саймон Черч, англієць із таємничим минулим і знавець окультних наук, допомагає Нью-Йоркський поліції в розслідуванні найзагадковіших справ. Оскільки сам Черч через свій поважний вік рідко має змогу брати у, так би мовити, “польовій роботі”, його очима й руками виступає напарник Джо Голем – класичний hard-boiled детектив у капелюсі-федорі, плащі, з револьвером 38-го калібру й серйозними особистими проблемами.

Джо страждає від кошмарних снів, у яких він бачить криваві сюжети із середньовічної Європи, де відьми полюють на людей. Для захисту від цієї напасті один із монахів наважується порушити заборону церкви на використання прадавніх магічних знань і створює голема – величезного чоловіка з глини – з єдиним завданням. Знищити відьом.

Черч знає про видіння Джо. Але все, чим він може зарадити – це хитрий трав’яний чай, що викликає в напарника тимчасову амнезію. Детально розібратися в психічних розладах Голема Саймон не хоче – на це просто немає часу, бо потреби охорони міста від темних сил завжди стають на перше місце.

Комікс-серія Joe Golem складається з невеликих напружених історій, які хоча й пов’язані загальною хронологією, але в принципі можуть бути прочитані в будь-якій послідовності. Справа в тому, что кожен сюжет побудований за однаковою формулою: коротке знайомство з містом; презентація нової загрози й початок розслідування; видіння Голема, що дивним чином переплутані з реальністю Нью-Йорка; протистояння детектива із супротивником; фінал, у якому Саймон швидко замітає сліди і вгамовує напарника черговою філіжанкою чаю.

Ці самоповтори – головний недолік серії. Вона пречудово намальована, має нестандартний сетінг, цікавих персонажів, інтригу з характерними елементами палп-пригоди. Майк Міньйола і Крістофер Голден вигадують потужні артефакти, німецьких шпигунів, підводних монстрів, зомбі, відьом, окультних фанатиків. Це все по-своєму захоплює, але Joe Golem ніколи не розповість вам жодної тайни своїх персонажів, і навіть не спробує змінити сетінг і умови сценарію. Цей комікс – як манлива платівка, що застрягла на одному місці. Чекаєш, що історія якось продовжиться й розкриє нові деталі, натомість вона повторюється з самого початку знов і знов.

The Strange Weather

StrangeWeatherДобірка з чотирьох абсолютно не схожих між собою історій, що залишила доволі неоднозначне враження. З впевненістю можу сказати лише, що порівняно короткі оповідання Джо Гіллу вдаються краще, ніж повноцінні романи (як, наприклад, повільний “The Fireman”). Але навіть і в такому форматі Гілл і близько не бездоганний.

Відкриває збірку новела Snapshot. Її дія відбувається у 80-х. Незграбний хлопець з американської провінції зустрічає у своєму місті небезпечного таємничого чоловіка. Той завжди має із собою камеру-полароїд, яка – про що ми швидко дізнаємось – може вкрасти пам’ять і спогади в тієї людини, яку фотографують. Snapshot має передбачуваний сюжет, приємну ностальгічну атмосферу й динамічний темп подій. От тільки замість того, щоби закінчити розповідь у момент емоційного піку, Гілл “тягне” історію ще пару десятків сторінок і це псує попередні враження.

Loaded абсолютно позбавлена містики. Це типова сучасна спекуляція на трьох гарячих проблемах американського суспільства: расизмі, вільного доступу до зброї й масштабних пожежах. За форматом Loaded витримана між детективом і трилером, а Гілл показує себе як мастер саспенса. Ми знаємо, що головний герой точно натисніть на гачок і вб’є випадкових громадян – це його єдиний спосіб помститися світу за надуману несправедливість. Головна героїня – журналістка місцевого видання, яка, на жаль, вже зустрічалася раніше з такими ось “зарядженими” чолов’ягами – має викрити зловісний план. На тлі цих перегонів набирає сил величезна пожежа, що погрожує спалити місто.

Як і Snapshot, друга новела засмучила фіналом. Я не буду розповідати його зміст. Але скажу, що він занадто раптовий. Склалося враження, що Гілл відчув, як його твір летить у бік доволі очевидного кінця, це йому не сподобалось, і він вирішив просто перервати розповідь на ефектному моменті.

Aloft знайомить нас із чоловіком, що опинився на хмарі. Тобто в прямому сенсі – застряг на хмарі, коли стрибав із парашутом із літака. Сюрреалістичний твір, що схожий на передсмертні галюцинації, у яких дивна “хмарна” реальність змішана з інтимними спогадами.

Остання новела – Rain – постапокаліптична драма, у якій часто падає кристалічний дощ. Він знищує все на своєму шляху, трощить автомобілі, вбиває людей і тварин, нищіть інфраструктуру. Головна героїня з дивним ім’ям і прізвищем Honeysuckle Speck, вибирає момент прояснення в небі і йде з передмістя Денвера до центру міста, щоби побачитись із татом своєї загиблої коханої. Honeysuckle не здогадується, що справжня причина апокаліпсису ховається поруч із нею.

Гілл писав Rain, щоби відволіктися від серйозного й суворого The Fireman. Тому новела має специфічний абсурдний настрій і доволі часто звертається до чорного гумору. Але задум розгадали не всі. Відчувається, що Гіллу непогано вдається жанр постапока, і з первинної ідеї “кристалічних опадів” могло б вийти дещо більш цікаве, ніж самоіронічний літературний експеримент.

P.S. Збірка Strange Weather була видана російською, але у відверто халтурному перекладі. Якщо вирішите взятись за книгу, оберіть за можливістю, оригінальне видання.

The Long Goodbye

TheLongGoodbyeЯк повідомляє “Вікі”, Чандлер називав цей роман “своєю найкращою книгою”. Починається вона майже так само, як і “Прощавай, кохана” – з несподіваного знайомства.

У детектива Марлоу новий приятель на ім’я Террі. Він одружений на дочці медіа-магната, має багато грошей, але мало щастя. Між Террі й Марлоу розпочинається спокійна чоловіча дружба. Вони регулярно зустрічаються, п’ють коктейлі, говорять за життя. Одного ранку схвильований Террі раптово з’являться на порозі оселі Марлоу і просить відвезти його до кордону з Мексикою. У Террі в руці пістолет.

Марлоу виконує прохання без зайвих питань, а трохи згодом дізнається, що дружина Террі знайдена вбитою. Зв’язок між подіями начебто очевидний, хоча сам Марлоу не вірить, що Террі був здатний на вбивство. Втім, “розкрутити” цю справу детективу не вдається – батько вбитої не зацікавлений у поширенні новин і застосовує для цього всі наявні (і переконливі) ресурси.

Тим часом у Марлоу чергове знайомство – його наймають знайти зниклого письменника. Особа доволі відома, успішна, але має проблеми з алкоголем і схильність до небезпечних імпульсивних дій. Ця нова справа наче незалежна від драматичних подій із дружиною Террі. Але (традиційно для історій Чандлера) так здається тільки попервах.

Якщо почитати відгуки про роман, то виявляється, що його можна або любити, або бути ним розчарованим. Мушу зазначити, що я потрапив до другої категорії.

“Довге прощання” приділяє більше уваги соціальний критиці (насамперед це коментарі щодо стилю життя багатіїв) і менше – детективний інтризі. У попередніх книгах події розвивалися струмко й динамічно, були насичені твістами. Тут – Марлоу постійно ходить колами, рефлексує, а внутрішня хронологія оповідання може легко пропустити декілька тижнів без жодних важливих чи цікавих пригод.

Очевидно, на Чандлера впливав стан його дружини, яка, на жаль, помирала під час написання роману. Після її смерті Чандлер багато пив, і логічно, що ця тема знайшла сильне відображення в книзі. Художня мова – набагато похмуріша, меланхолічна, ніж у попередніх творах. Роман важко читається.

“Довге прощання” – взірець відбиття особистих страждань автора. Болісна літературна сповідь, у якій зашифровані образи самого Чандлера. Але якщо відокремитися від них, то отримаємо доволі слабкий і затягнутий детектив.

“Дике літо в Криму”

Wild-summerПригоди Наталочки, з якої Зірка Мензатюк познайомила нас у “Таємниці козацької шаблі”, продовжилися на кримському узбережжі. Туди Наталочка разом із батьками їде на “дикий” відпочинок.

Специфічна літня романтика (гори, море, ліси!) змішана тут з інтригою пошуків скарбів. На мобільний дівчини приходять таємничі повідомлення, з яких Наталка дізнається про коштовний срібний пояс, захований татарами під час вигнання з Криму. Звичайно, героїня не може втратити шанс відшукати його, а місцеві діти їй допомагають.

Недоліки й переваги “Дике літо…” має майже ті ж самі, що й перша книга. Повість чудово написана й легко читається. Атмосфера захоплюючого літнього відпочинку і враження від багатої кримської природи передаються пречудово. Але авантюра зі скарбами не витримана як слід – час від часу сюжет начебто забуває про неї. І не зовсім зрозуміло навіщо пані Манзатюк перетягнула з першої частини Антипко – хлопця-антагоніста. Хіба що заради підтримання зв’язку між книгами, бо його роль у подіях тут набагато слабша.

Одночасно, не зважаючи на недосконалість сюжету, “Дике літо в Криму” – це хороший взірець дитячої літератури для популяризації історії й патріотичного виховання. Тема вигнання татарів із Криму проходить червоної стрічкою через всю книжку. Мимоволі дізнаєшся хоча б загальні подробиці. Та й сам Крим постає як болюче питання. Сьогодні – це окупована територія, а кримські татари знову під тиском (тільки вже не радянської, а російської влади).

Окрім того “Дике літо…” влучно нагадує, що з колишніми ворогами українці вже помирилися. Бились колись і з поляками, і з турками, але знайшли спосіб більш-менш спокійно й поважно ставитись один до одного. А ось с московитами, на жаль, як було все складно, так і залишається. І про такі історичні спостереження в гострому сьогоденні не можна забувати.