“Космические лепешки”

SpaceDumplinsАмериканець Крейг Томпсон відомий передусім як автор комікса “Ковдри” (Blankets) – тонкої, ліричної розповіді про дорослішання, релігію, кохання, пошук себе і свого місця у світі. Це одна з тих робіт, яку можна сміливо рекомендувати тим, хто сприймає сам формат коміксу виключно зверхньо і скептично. Мовляв, це історії для дітей, не більше. Зазвичай, “Ковдри” швидко примушують відмовитися від такої категоричної й обмеженої позиції.

А ось останній твір Томпсона – “Космические лепешки” (Space Dumplins) – це дійсно дитяча історія. Головна героїня – дівчинка-підліток Вайолет, вирушає на пошуки свого тата, що взявся за виконання складної місії в космосі, і зник. Вайолет завітає на станцію художників-модельєрів, буде вивчати космічні звалища, потрапить у секретну лабораторію, опиниться в полоні, загубить старих друзів і знайде нових, і, звичайно, врятує татка.

Related image

За настроєм “Лепешки” трохи нагадують “Алісу” Буличьова. Хоча світ “Лепешек” набагато абсурдніший. При чому за цією обгорткою і веселими відчайдушними пригодами заховано немало гострих соціальних тем. Класова нерівність, расизм, цькування, відсутність виховної системи, що ставилася б до дітей із повагою, а не знущанням тощо. Тобто, ця начебто нескладна історія з туалетним гумором (а він подобається дітям, що поробиш) насправді ставить низку важливих запитань, що можна і треба, навіть обговорювати.

У цьому й полягає головна привабливість “Лепешек”: Томпсону вдалося створити світ і героїв, що запам’ятовуються; розставити моральні наголоси в потрібних місцях і втриматися від нудного проповідництва правил “правильного” світу. Чудовий результат!

Advertisements

“Убивство в будинку вікарія”

MurderattheVicarageЗа словами самої Агати Крісті, коли вона писала цей роман, то й гадки не мала, що одна з його героїнь – міс Марпл – стане центральним персонажем майбутньої серії оповідань.

Тільки одразу треба попередити попередити: представленому тут “початковому” образу міс Марпл бракує елегантної витриманості, вишуканості, які з’явилися трохи згодом. Через це леді-детектив час від часу нагадує звичних для пострадянських терен “бабусь із лавочки під під’їздом” – спостережливих і уважних, але водночас не особливо приємних.

Хоча, це не головна проблема роману.

Щодо сюжету, ми маємо приголомшуюче вбивство, яке ставить тихе англійське селище до гори дригом. Полковника Протеро, якому скоротили життя, ніхто з місцевих, якщо чесно, не любив: убитий мав важку вдачу, відрізнявся грубістю й цинізмом. А образи сусіди просто так не забували. Отже, потенційних бажаючих відплатити полковнику було достатньо. І це, навіть, не зважаючи на шалений роман дружини Протеро з приїжджим молодим художником.

Поліція енергійно береться за справу і… доволі швидко губиться серед нюансів провінційних стосунків. Здається, тут усі про всіх усе знають, й один на одного наговорюють, переказуючи неприємні плітки. Тому розібратися в хитрому лицемірстві можуть тільки місцеві. Так до розслідування підключаються вікарій Леонард (йому, як священнику, багато чого можуть довірити) і, власне, прониклива міс Марпл.

Знайомство з оманливо тихим селищем, його мешканцями й перевірка їхніх шаф на наявність скелетів – трошки нагадує сортування брудної білизни, але (нема чого заперечувати) має специфічний вуайеристскій шарм. Біда в тому, що “Убивство в будинку вікарія” не так вже й довго зберігає цікаву насиченість. Сюжет гальмує, свіжі подробиці нам підкидають занадто рідко, слідство нудно ходить кругами, кущами і зарослими стежками.

Втративши темп, “Убивство…” так і не спроможується відновити справжню інтригу. А коли нарешті дізнаєшься справжніх винуватців, то не відчуваєш нічого, окрім бажання якомога швидше вирватися з цього провінційного болота в місця більш приємніші й цікавіші.

“Таємнича пригода в Стайлзі”

StylesЦей роман (відомий також як “Загадкова пригода в Стайлзі”) – перший твір Агати Крісті й перша поява на публіці Еркюля Пуаро. Але я, прямо кажучи, не раджу починати знайомство з ними саме з цієї історії.

Так, тут презентовані всі важливі елементи класичного Cozy Mystery. Отруєння багатої дами при загадкових обставинах; великий дім, повний потенційних винуватих; набір різноманітних мотивів; енергійний Пуаро, що миттєво помічає важливі деталі і йде на декілька кроків попереду детективів із поліції. Є також очікуваний (хоча й не надто акцентований) зв’язок із подіями Першої світової війни – роман був написаний у 1916-му році.

Ось тільки на той час Крісті вочевидь не вистачало літературної майстерності, щоби налаштувати правильний темп подій і не загубити інтригу. Роман то завалює дрібними подробицями, то страшно сповільнюється, інколи навіть легко пропускаючи в хронології декілька тижнів. Крісті занадто часто проговорює вже відомі ситуації і явні деталі. Пуаро постійно нервується: то зникає, то з’являється знову. А його туманні натяки скоріш дратують, ніж підказують, де приховалася розгадка. Загалом, у “Пригоді…” він мало схожий на більш звичний пізніший спокійний і витриманий образ, який всі так люблять.

Як результат, приблизно на середині розповіді слідкувати за подіями стає дедалі нудніше, а фінал видається відверто затягнутим.

“Таємнича пригода в Стайлзі” – хороший маркер, від якого можна відмірювати подальший рост таланту пані Крісті. Але не більше.

“Свідок обвинувачення та інші історії”

TheWitnessCristieДумаю, що ця невеличка збірка коротких детективних оповідань Агати Крісті більше відповідає вимогам сучасності, ніж її повноцінні романи. На останні нерідко скаржаться через занадто повільний темп, надмірну кількість дійових осіб і затягнуті розмови. Але в короткому форматі подібні недоліки відсутні – Крісті відразу переходить до суті чергової детективної загадки, дає її розв’язання буквально 20–25 сторінок по тому і пропонує новий сюжет.

Незважаючи на стислість, літературна майстерність Агати Крісті тут відчувається повною мірою. В окремих розповідях вона встигає не раз, а три-чотири рази змінити головного підозрюваного. В інших – вміло користується містичними елементами або влучно розкриває приховані психологічні мотиви героїв.

Зазвичай, такі збірки мають лише декілька по-справжньому цікавих творів, а решта – як би цинічно це не звучало – просто заповнюють відведений об’єм сторінок, бо явно поступаються за цікавістю. “Свідок обвинувачення” приємний виняток із правил. Так, деякі історії доволі банальні, їм бракує міцної інтриги (правда, треба зробити обов’язкову знижку на час їхнього написання). Але таких тут меншість, і загалом збірка залишає приємне враження.

Окремо хочеться зазначити якість видань від “Клубу сімейного дозвілля”. Уся їхня серія книжок Агати Крісті має зручний компактний формат і акуратну привабливу обкладинку: і на поличку відрадно поставити, і із собою зручно носити.

The Cold War: A New History

TheColdWarПорівняно сучасна (перша публікація цієї книги була у 2005-му році) спроба аналізу подій Холодної війни, починаючи з закінчення Другої Світової й до зникнення з мапи Радянського союзу.

Написано дещо сухо, але одночасно об’єктивно. Автор вправно балансує між позиціями наддержав і пропонує доволі критичний аналіз ключових подій протистояння. Сподобалася велика кількість цитат із мемуарів, щоденників, спогадів. Особливо – думки політичних і військових лідерів щодо ядерної зброї. Спочатку її вважали ультимативним козирем, але швидко зрозуміли, що практична користь ядерних зарядів невелика, а шанс розпочати ланцюгову реакцію тотального знищення занадто високий.

Якщо ви не особливо знайомі з історією Холодної війни, то знайдете в книзі немало цікавих фактів. Блеф Хрущова про обсяг ядерної зброї в СРСР наприкінці 50-х (якої насправді було лічені одиниці); впертість Мао Цзедуна, що не хотів визнавати культ Сталіна; паніка в США після того, як радянська ракета збила літак-шпигун U-2, а його пілот попри ціничні сподівання залишився живий і потрапив у полон; тощо.

Окрема глава присвячена Горбачову, якого вважають людиною миру на Заході, і майже не зрадником – на теренах колишнього СРСР.

Власне, на розпаді Союзу автор ставить крапку. Але події сьогодення вже закликають доповнити аналіз новою главою. Очевидно, що Росія під керуванням Путіна тужиться повторно створити у світі другий політичний полюс, повернути під свій безпосередній контроль хоча б найближчі країни, і тим самим виводить глобальний конфлікт на новий рівень. США й Росія сперечаються через балістичні ракети, Трамп у своєму скандальному стилі загрожує стримати Росію завдяки нарощуванню ядерного арсеналу, НАТО раптово отримала новий сенс існування, а країни Європи серйозно і відкрити говорять про ризки війни.

Дещо нагадує, чи не так?

Joe Golem: Occult Detective

JoeGolemВ альтернативній версії історії в середині 20-х років Нью-Йорк було частково зруйновано потужним землетрусом. Сорок років потому Велике Яблуко нагадує похмурий варіант Венеції: унаслідок зсуву кори мегаполіс масштабно підтопило, вулиці перетворилися на канали, а в покинутих кварталах і під водою ховається багато неприємних і небезпечних секретів.

Дехто Саймон Черч, англієць із таємничим минулим і знавець окультних наук, допомагає Нью-Йоркський поліції в розслідуванні найзагадковіших справ. Оскільки сам Черч через свій поважний вік рідко має змогу брати у, так би мовити, “польовій роботі”, його очима й руками виступає напарник Джо Голем – класичний hard-boiled детектив у капелюсі-федорі, плащі, з револьвером 38-го калібру й серйозними особистими проблемами.

Джо страждає від кошмарних снів, у яких він бачить криваві сюжети із середньовічної Європи, де відьми полюють на людей. Для захисту від цієї напасті один із монахів наважується порушити заборону церкви на використання прадавніх магічних знань і створює голема – величезного чоловіка з глини – з єдиним завданням. Знищити відьом.

Черч знає про видіння Джо. Але все, чим він може зарадити – це хитрий трав’яний чай, що викликає в напарника тимчасову амнезію. Детально розібратися в психічних розладах Голема Саймон не хоче – на це просто немає часу, бо потреби охорони міста від темних сил завжди стають на перше місце.

Комікс-серія Joe Golem складається з невеликих напружених історій, які хоча й пов’язані загальною хронологією, але в принципі можуть бути прочитані в будь-якій послідовності. Справа в тому, что кожен сюжет побудований за однаковою формулою: коротке знайомство з містом; презентація нової загрози й початок розслідування; видіння Голема, що дивним чином переплутані з реальністю Нью-Йорка; протистояння детектива із супротивником; фінал, у якому Саймон швидко замітає сліди і вгамовує напарника черговою філіжанкою чаю.

Ці самоповтори – головний недолік серії. Вона пречудово намальована, має нестандартний сетінг, цікавих персонажів, інтригу з характерними елементами палп-пригоди. Майк Міньйола і Крістофер Голден вигадують потужні артефакти, німецьких шпигунів, підводних монстрів, зомбі, відьом, окультних фанатиків. Це все по-своєму захоплює, але Joe Golem ніколи не розповість вам жодної тайни своїх персонажів, і навіть не спробує змінити сетінг і умови сценарію. Цей комікс – як манлива платівка, що застрягла на одному місці. Чекаєш, що історія якось продовжиться й розкриє нові деталі, натомість вона повторюється з самого початку знов і знов.

The Strange Weather

StrangeWeatherДобірка з чотирьох абсолютно не схожих між собою історій, що залишила доволі неоднозначне враження. З впевненістю можу сказати лише, що порівняно короткі оповідання Джо Гіллу вдаються краще, ніж повноцінні романи (як, наприклад, повільний “The Fireman”). Але навіть і в такому форматі Гілл і близько не бездоганний.

Відкриває збірку новела Snapshot. Її дія відбувається у 80-х. Незграбний хлопець з американської провінції зустрічає у своєму місті небезпечного таємничого чоловіка. Той завжди має із собою камеру-полароїд, яка – про що ми швидко дізнаємось – може вкрасти пам’ять і спогади в тієї людини, яку фотографують. Snapshot має передбачуваний сюжет, приємну ностальгічну атмосферу й динамічний темп подій. От тільки замість того, щоби закінчити розповідь у момент емоційного піку, Гілл “тягне” історію ще пару десятків сторінок і це псує попередні враження.

Loaded абсолютно позбавлена містики. Це типова сучасна спекуляція на трьох гарячих проблемах американського суспільства: расизмі, вільного доступу до зброї й масштабних пожежах. За форматом Loaded витримана між детективом і трилером, а Гілл показує себе як мастер саспенса. Ми знаємо, що головний герой точно натисніть на гачок і вб’є випадкових громадян – це його єдиний спосіб помститися світу за надуману несправедливість. Головна героїня – журналістка місцевого видання, яка, на жаль, вже зустрічалася раніше з такими ось “зарядженими” чолов’ягами – має викрити зловісний план. На тлі цих перегонів набирає сил величезна пожежа, що погрожує спалити місто.

Як і Snapshot, друга новела засмучила фіналом. Я не буду розповідати його зміст. Але скажу, що він занадто раптовий. Склалося враження, що Гілл відчув, як його твір летить у бік доволі очевидного кінця, це йому не сподобалось, і він вирішив просто перервати розповідь на ефектному моменті.

Aloft знайомить нас із чоловіком, що опинився на хмарі. Тобто в прямому сенсі – застряг на хмарі, коли стрибав із парашутом із літака. Сюрреалістичний твір, що схожий на передсмертні галюцинації, у яких дивна “хмарна” реальність змішана з інтимними спогадами.

Остання новела – Rain – постапокаліптична драма, у якій часто падає кристалічний дощ. Він знищує все на своєму шляху, трощить автомобілі, вбиває людей і тварин, нищіть інфраструктуру. Головна героїня з дивним ім’ям і прізвищем Honeysuckle Speck, вибирає момент прояснення в небі і йде з передмістя Денвера до центру міста, щоби побачитись із татом своєї загиблої коханої. Honeysuckle не здогадується, що справжня причина апокаліпсису ховається поруч із нею.

Гілл писав Rain, щоби відволіктися від серйозного й суворого The Fireman. Тому новела має специфічний абсурдний настрій і доволі часто звертається до чорного гумору. Але задум розгадали не всі. Відчувається, що Гіллу непогано вдається жанр постапока, і з первинної ідеї “кристалічних опадів” могло б вийти дещо більш цікаве, ніж самоіронічний літературний експеримент.

P.S. Збірка Strange Weather була видана російською, але у відверто халтурному перекладі. Якщо вирішите взятись за книгу, оберіть за можливістю, оригінальне видання.