Альцгеймер – не вирок!

TheEndofAlzheimerРаніше, коли людство було більш примітивним, а люди жили порівняно недовго, проблема хвороб, які виникають із віком, не стояла так гостро, як зараз. Але тривалість життя збільшилася й перед людиною постали нові страхи. З деякими, навіть за умов своєчасного діагностування, нічого не вдієш.

Деменція, на жаль, одна з таких хвороб. І перспектива поступово втратити себе, як особистість, перестати бути людиною, зрозуміло лякає.

“Альцгеймер – не вирок!” (в оригіналі книжка називається The End of Alzheimer’s) звісно не дає гарантованого способу лікування. Але містить поради, які допоможуть знизити риски появлення деменції.

Книга дуже детально – як для пересічного читача – розглядає біологічні особливості мозку і його взаємодії з іншими системами тіла. Написана вона не простою мовою – потонути в спеціальних термінах легко. Навіть не уявляю як би читав її англійською (та й у перекладі я, зізнаюся, пропускав деякі шматки тексту з надмірними подробицями).

Але, власно, рекомендації з підтримання здоров’я чіткі, зрозумілі і зведені в зручну таблицю. До речі, багато порад змусили згадати іншу важливу книжку – Why We Sleep. І можна сміливо сказати, що багатьом із нас ці настанови не сподобаються. У сучасному ритмі життя важко спати не менш як 7–8 годин, втриматися від надмірних порцій солодкого, контролювати вживання алкоголю й регулярно займатися корисними фізичними вправами.

З іншого боку, робити це набагато легше й дешевше, ніж лікуватися від наслідків. Для розумної людини – а ми все ж таки саме такі, homo sapiens – вибір здається очевидним.

Advertisements

Black Star Renegades

BlackStarRenegadesBlack Star Renegades у свій час активно хвалили західні медіа. Називали його “листом кохання до Star Wars”. А напередодні виходу сіквела книгу згадали знову. Читаючи рецензії, очікуєш отримати сучасну фантастичну сагу з захоплюючими пригодами, небанальними персонажами і привабливим сетінгом.

Насправді Black Star Renegades справляє вельми специфічне враження. Роман нагадує спробу переказати Star Wars, у яких головні сюжетні елементи були ретельно повторені з заміною на схожі аналоги. Вони називаються інакше, але одразу точно впізнаються. Наприклад, тут є орден охоронців всесвіту; у цих охоронців є своя характерна зброя; головна загроза представлена такою собі імперією. Звичайно, що центральний герой (точніше, один із двох центральних героїв) обраний долею й мусить імперію здолати. І, до речі, надпотужна вундервафля – аналог Зірки смерті – теж присутня.

Чи погане таке ідейне запозичення? Ясна річ, ні. Лукас, якщо відверто, теж був не надто оригінальним (приміром, немало візуальних елементів Star Wars він скопіював із коміксу “Валеріан”). Але біда Black Star Renegades в тому, що роман не додає жодних нових цікавих деталей до вже відомих речей. Він банальний, багатослівний і скидається на бліду китайську копію: зібраний, начебто, зі знайомих деталей, але працює так собі.

Єдине з чим у Black Star Renegades все в порядку – це темп. Книжка легко читається, не бариться зі зміною сцен. Думаю, тут спрацював багатий досвід Майкла Моречі як комікс-сценариста. От тільки жодного задоволення від подій, що розгортаються, я не отримав.

Повинен зізнатися: я кинув роман, прочитавши трохи більше третини. У сучасних умовах постійного дефіциту часу і профіциту розваг краще знайти для розради більш якісні речі.

“Космические лепешки”

SpaceDumplinsАмериканець Крейг Томпсон відомий передусім як автор комікса “Ковдри” (Blankets) – тонкої, ліричної розповіді про дорослішання, релігію, кохання, пошук себе і свого місця у світі. Це одна з тих робіт, яку можна сміливо рекомендувати тим, хто сприймає сам формат коміксу виключно зверхньо і скептично. Мовляв, це історії для дітей, не більше. Зазвичай, “Ковдри” швидко примушують відмовитися від такої категоричної й обмеженої позиції.

А ось останній твір Томпсона – “Космические лепешки” (Space Dumplins) – це дійсно дитяча історія. Головна героїня – дівчинка-підліток Вайолет, вирушає на пошуки свого тата, що взявся за виконання складної місії в космосі, і зник. Вайолет завітає на станцію художників-модельєрів, буде вивчати космічні звалища, потрапить у секретну лабораторію, опиниться в полоні, загубить старих друзів і знайде нових, і, звичайно, врятує татка.

Related image

За настроєм “Лепешки” трохи нагадують “Алісу” Буличьова. Хоча світ “Лепешек” набагато абсурдніший. При чому за цією обгорткою і веселими відчайдушними пригодами заховано немало гострих соціальних тем. Класова нерівність, расизм, цькування, відсутність виховної системи, що ставилася б до дітей із повагою, а не знущанням тощо. Тобто, ця начебто нескладна історія з туалетним гумором (а він подобається дітям, що поробиш) насправді ставить низку важливих запитань, що можна і треба, навіть обговорювати.

У цьому й полягає головна привабливість “Лепешек”: Томпсону вдалося створити світ і героїв, що запам’ятовуються; розставити моральні наголоси в потрібних місцях і втриматися від нудного проповідництва правил “правильного” світу. Чудовий результат!

“Убивство в будинку вікарія”

MurderattheVicarageЗа словами самої Агати Крісті, коли вона писала цей роман, то й гадки не мала, що одна з його героїнь – міс Марпл – стане центральним персонажем майбутньої серії оповідань.

Тільки одразу треба попередити попередити: представленому тут “початковому” образу міс Марпл бракує елегантної витриманості, вишуканості, які з’явилися трохи згодом. Через це леді-детектив час від часу нагадує звичних для пострадянських терен “бабусь із лавочки під під’їздом” – спостережливих і уважних, але водночас не особливо приємних.

Хоча, це не головна проблема роману.

Щодо сюжету, ми маємо приголомшуюче вбивство, яке ставить тихе англійське селище до гори дригом. Полковника Протеро, якому скоротили життя, ніхто з місцевих, якщо чесно, не любив: убитий мав важку вдачу, відрізнявся грубістю й цинізмом. А образи сусіди просто так не забували. Отже, потенційних бажаючих відплатити полковнику було достатньо. І це, навіть, не зважаючи на шалений роман дружини Протеро з приїжджим молодим художником.

Поліція енергійно береться за справу і… доволі швидко губиться серед нюансів провінційних стосунків. Здається, тут усі про всіх усе знають, й один на одного наговорюють, переказуючи неприємні плітки. Тому розібратися в хитрому лицемірстві можуть тільки місцеві. Так до розслідування підключаються вікарій Леонард (йому, як священнику, багато чого можуть довірити) і, власне, прониклива міс Марпл.

Знайомство з оманливо тихим селищем, його мешканцями й перевірка їхніх шаф на наявність скелетів – трошки нагадує сортування брудної білизни, але (нема чого заперечувати) має специфічний вуайеристскій шарм. Біда в тому, що “Убивство в будинку вікарія” не так вже й довго зберігає цікаву насиченість. Сюжет гальмує, свіжі подробиці нам підкидають занадто рідко, слідство нудно ходить кругами, кущами і зарослими стежками.

Втративши темп, “Убивство…” так і не спроможується відновити справжню інтригу. А коли нарешті дізнаєшься справжніх винуватців, то не відчуваєш нічого, окрім бажання якомога швидше вирватися з цього провінційного болота в місця більш приємніші й цікавіші.

“Таємнича пригода в Стайлзі”

StylesЦей роман (відомий також як “Загадкова пригода в Стайлзі”) – перший твір Агати Крісті й перша поява на публіці Еркюля Пуаро. Але я, прямо кажучи, не раджу починати знайомство з ними саме з цієї історії.

Так, тут презентовані всі важливі елементи класичного Cozy Mystery. Отруєння багатої дами при загадкових обставинах; великий дім, повний потенційних винуватих; набір різноманітних мотивів; енергійний Пуаро, що миттєво помічає важливі деталі і йде на декілька кроків попереду детективів із поліції. Є також очікуваний (хоча й не надто акцентований) зв’язок із подіями Першої світової війни – роман був написаний у 1916-му році.

Ось тільки на той час Крісті вочевидь не вистачало літературної майстерності, щоби налаштувати правильний темп подій і не загубити інтригу. Роман то завалює дрібними подробицями, то страшно сповільнюється, інколи навіть легко пропускаючи в хронології декілька тижнів. Крісті занадто часто проговорює вже відомі ситуації і явні деталі. Пуаро постійно нервується: то зникає, то з’являється знову. А його туманні натяки скоріш дратують, ніж підказують, де приховалася розгадка. Загалом, у “Пригоді…” він мало схожий на більш звичний пізніший спокійний і витриманий образ, який всі так люблять.

Як результат, приблизно на середині розповіді слідкувати за подіями стає дедалі нудніше, а фінал видається відверто затягнутим.

“Таємнича пригода в Стайлзі” – хороший маркер, від якого можна відмірювати подальший рост таланту пані Крісті. Але не більше.

“Свідок обвинувачення та інші історії”

TheWitnessCristieДумаю, що ця невеличка збірка коротких детективних оповідань Агати Крісті більше відповідає вимогам сучасності, ніж її повноцінні романи. На останні нерідко скаржаться через занадто повільний темп, надмірну кількість дійових осіб і затягнуті розмови. Але в короткому форматі подібні недоліки відсутні – Крісті відразу переходить до суті чергової детективної загадки, дає її розв’язання буквально 20–25 сторінок по тому і пропонує новий сюжет.

Незважаючи на стислість, літературна майстерність Агати Крісті тут відчувається повною мірою. В окремих розповідях вона встигає не раз, а три-чотири рази змінити головного підозрюваного. В інших – вміло користується містичними елементами або влучно розкриває приховані психологічні мотиви героїв.

Зазвичай, такі збірки мають лише декілька по-справжньому цікавих творів, а решта – як би цинічно це не звучало – просто заповнюють відведений об’єм сторінок, бо явно поступаються за цікавістю. “Свідок обвинувачення” приємний виняток із правил. Так, деякі історії доволі банальні, їм бракує міцної інтриги (правда, треба зробити обов’язкову знижку на час їхнього написання). Але таких тут меншість, і загалом збірка залишає приємне враження.

Окремо хочеться зазначити якість видань від “Клубу сімейного дозвілля”. Уся їхня серія книжок Агати Крісті має зручний компактний формат і акуратну привабливу обкладинку: і на поличку відрадно поставити, і із собою зручно носити.

The Cold War: A New History

TheColdWarПорівняно сучасна (перша публікація цієї книги була у 2005-му році) спроба аналізу подій Холодної війни, починаючи з закінчення Другої Світової й до зникнення з мапи Радянського союзу.

Написано дещо сухо, але одночасно об’єктивно. Автор вправно балансує між позиціями наддержав і пропонує доволі критичний аналіз ключових подій протистояння. Сподобалася велика кількість цитат із мемуарів, щоденників, спогадів. Особливо – думки політичних і військових лідерів щодо ядерної зброї. Спочатку її вважали ультимативним козирем, але швидко зрозуміли, що практична користь ядерних зарядів невелика, а шанс розпочати ланцюгову реакцію тотального знищення занадто високий.

Якщо ви не особливо знайомі з історією Холодної війни, то знайдете в книзі немало цікавих фактів. Блеф Хрущова про обсяг ядерної зброї в СРСР наприкінці 50-х (якої насправді було лічені одиниці); впертість Мао Цзедуна, що не хотів визнавати культ Сталіна; паніка в США після того, як радянська ракета збила літак-шпигун U-2, а його пілот попри ціничні сподівання залишився живий і потрапив у полон; тощо.

Окрема глава присвячена Горбачову, якого вважають людиною миру на Заході, і майже не зрадником – на теренах колишнього СРСР.

Власне, на розпаді Союзу автор ставить крапку. Але події сьогодення вже закликають доповнити аналіз новою главою. Очевидно, що Росія під керуванням Путіна тужиться повторно створити у світі другий політичний полюс, повернути під свій безпосередній контроль хоча б найближчі країни, і тим самим виводить глобальний конфлікт на новий рівень. США й Росія сперечаються через балістичні ракети, Трамп у своєму скандальному стилі загрожує стримати Росію завдяки нарощуванню ядерного арсеналу, НАТО раптово отримала новий сенс існування, а країни Європи серйозно і відкрити говорять про ризки війни.

Дещо нагадує, чи не так?