“Вбивство Командора”

CommendatoreKilling Commendatore – перший роман Харукі Муракамі, який я прочитав англійською. У Японії він вийшов більш ніж два роки тому – у лютні 2017-го. Українського перекладу, до якого я звик, наразі немає. Начебто очікується, на жаль, певних дат релізу не озвучували. Є російський – але якості російськомовних перекладних видань я останнім часом не довіряю. Занадто поспішають і через те часто гонять халтуру. Хоча, я спеціально порівнював переклад першої глави (він є в Мережі) з оригіналом. Там усе було пристойно. Але які гарантії, що перекладач і редактор так само справно працювали й далі.

Отже, першим враженням від Killing Commendatore було відчуття англійського тексту. Можу тепер зазначити, що загальний настрій, ритм, стиль Муракамі зберігається незалежно від мови перекладу. Це спокійна, рівномірна, дещо меланхолійна розповідь зі звичною для Муракамі увагою до дрібних повсякденних деталей: одягу, їжі, погоди, тощо. Як завжди, постійно згадується музика – у цей раз переважно класична. Якщо подобається атмосфера його інших творів (мені подобається), Killing Commendatore варто читати однозначно.

А от щодо змісту роману – тут усе не так просто.

Дія (звісно) відбувається в Японії в наші дні. Головний герой Killing Commendatore нещодавно розійшовся з дружиною, дещо розгубився в житті й за запрошенням друга оселився в його будинку в горах. Будинок цей належав батьку друга – відомому художнику. Герой сам професійно малює, і перебування в такому місці надихає його й потроху розкриває приховані шари таланту. Але якось герой раптово відкриває таємницю будинка – картину, заховану на горищі. На ній зображене вбивство старого ідальго молодим чоловіком – те саме “Вбивство Командора”, що винесене в назву роману. Картина виконана надзвичайно майстерно й магнетично приваблює до себе увагу. Декілька днів герой тільки й робить те, що сидить у студії і споглядає цей старанно виписаний сюжет. І після того, як картина була, умовно кажучи, відкрита світу навколо героя починаються відбуватися дивні події.

Він знайомиться з ексцентричним сусідом-мільйонером, який живе сам у величезному домі неподалік. Вночі герой починає чути зловісний звук дзвіночка, від якого завмирає все живе навколо. Художній стиль героя починає змінюватися невідомим чином. І, врешті-решт, до героя в гості приходить сам Командор.

Те, що роман буде наповнений специфічною чортівнею, у принципі стає зрозуміло одразу, з коротенького прологу. І на початку Killing Commendatore доволі сильно нагадує чудовий Duma Key Стівена Кінга – є однозначно схожі сюжетні елементи: одинокий будинок, герой-художник, таємнича картина… Але там, де Кінг вмикає містику майже на повну, Муракамі довго тримає розповідь ближче до зрозумілих життєвих ситуацій (і через це може здаватися, що книга поступово втрачає темп і інтригу). Лише наприкінці роману, коли герой проходить випробування в потойбічному світі, Муракамі сповна занурюється в химерні ідеї.

Я довго не міг визначити для себе про що ця книга. Зазвичай, зробити такий висновок після читання не так уже й важко. Можна більш-менш чітко сформулювати: “Автор хотів розповісти про це… Головна ідея твору така… Основні меседжі такі…” З Killing Commendatore так не вийшло. Я навіть витратив окремий вечір і гуглив різні інтерв’ю з Харукі Муракамі, вишукуючи його коментарі щодо змісту книги. Чітку авторську відповідь я все ж таки знайшов, але розкривати її тут не буду. Це зіпсує враження від фіналу.

Будь як, Killing Commendatore повністю відповідає загальній філософії “нормальної повсякденності” творів Муракамі. Хай там які незрозумілі події кояться навколо, його герої пропонують приймати все як є, переживати ситуації сповна й неквапливо, але вперто просуватися в бік світла наприкінці тунелю. І воно там обов’язково буде – це світло. Головне вірити.

 

Advertisements

Ship Life. Сім місяців добровільного рабства

ShipLifeОдразу скажу, що Ship Life не стала для мене якимось одкровенням. Колись я читав пару великих матеріалів про роботу на круїзних суднах, де умови екіпажу нагадують The Upside Down із серіалу “Дивні дива”. Тобто ззовні начебто всі бачать розкішний корабель, з яким пов’язані мрії про подорожі і відпочинок. Але його персонал існує майже виключно на прихованому від туристів “темному боці”, без натяку на комфорт, і працює, як проклятий.

Тим не менш, Ship Life – цікавий робочий щоденник, який ілюструє повсякденне життя океанського лайнера з погляду рядового офіціанта. Це постійна карусель між роботою і спробами вирвати якийсь час на особисті потребі і відпочинок. Це знайомство з великою кількістю людей з усіх куточків світу, з абсолютно різними характерами й цілями – з більшістю доводиться співпрацювати в замкнутих, ізольованих умовах. Звичайно, це дружба, конкуренція, конфлікти, романи, драми. І калейдоскоп локацій: від сирого Петербурга до палких Карибських островів.

Книжка написана просто і відверто. Цим і приваблює. Знаю, що нерідко у відгуках скаржаться не одноманітність подій. От тільки інакше й бути й не могло. Ship Life – розповідь людини, яка сумлінно працювала за розкладом і дотримувалася правил, а не шукала авантюр і пригод. Відчувається, що авторка не пробувала нічого спеціально прикрашати. Зізнаюся, де-не-де мені не вистачало подробиць і деталей. Можливо, зайві нюанси були викинуті під час редактури, а можливо, сім місяців безперервної праці саме так і запам’яталися – як стрічка окремих епізодів, які інколи мали продовження, але частіше раптово обривалися без логічно фіналу.

Таким, зазвичай, і є наше життя.

Pushing Ice

PushingIceЗалишившись під великим враженням від збірки оповідань Аластера Рейнольдса Beyond the Aquila Rift я вирішив спробувати якийсь його “справжній” великий роман. Братися за серії бажання не було, тому зупинився на самостійній історії під назвою Pushing Ice (вперше була видана у 2005 році).

Її дія відбувається в не особливо далеко майбутньому. Людство вже опанувало сонячну систему і, теоретично, готово до стрибку до зірок. Але на заваді стають технології. Поки вчені шукають можливості розігнати кораблі до швидкості світла, йде некваплива колонізація вже відомого космосу. Але всі буденні плани миттєво відкладаються, коли Янус – один із супутників Сатурна – раптом самостійно сходить зі своєї орбіти і вирушає в невідомому напрямку.

З’ясовується, що Янус – і не супутник зовсім, а втілення якоїсь інопланетної технології. Ясна річ, її хочуть перехопити і вивчити, от тільки готувати спеціальну експедицію для цього нема коли. Наздоганяти Янус доручають простому шахтарському кораблю. Зазвичай він полює на комети чи астероїди з корисними копалинами, але раптом його команді довіряють найважливішу місію в історії людства.

Pushing Ice поєднує в собі атмосферу й певні сюжетні елементи різних жанрів. Тут, наприклад, є дещо від “Чужого” – характерний страх зустрічі з абсолютно невідомим, темним, небезпечним Янусом емоційно схожий на перше побачення з кораблем Інженерів. У романі є також епізоди робінзонади, коли героям треба вигадувати нові засоби виживання серед мертвого космосу, пристосовуватися до нових умов. Певна річ, не обійшлося тут психологічних драм – ситуація екстремальна, і нерви витримують не у всіх.

Роман вкрай насичений подіями й має непередбачуваний фінал. У книжці є буквально два-три коротких моменти, коли загальний темп трохи знижується, щоби дати тексту можливість зосередитися на характерах персонажів, їхніх внутрішніх хвилюваннях. Але решта сторінок – це масштабна космічна авантюра, у якій відстежуються улюблені Рейнольдсом фантазії про подорожі між зірками, ідеї щодо збільшення тривалості життя й роздуми про те, як змінюється персональне відчуття часу й подій на цьому тлі.

Pushing Ice трохи псує лише затягнутий конфлікт між двома головними героїнями. Він занадто мелодраматичний, а сценарій до того ж одноманітно використовує неприязнь персонажів для створення нових проблем. Через це Pushing Ice мені інколи (раптово) нагадував “Сто років самотності” Маркеса. І я би не сказав, що це було доречно.

Але це єдиний, як здалося, недолік роману. І він не такий і важливий у загальному контексті історії.

Київські бомби

BombsInKyivАндрій Кокотюха відомий мені, як автор серії про Червоного, а також низки так званих ретророманів. Зізнаюсь, я маю до останніх особливу прихильність. Легкий сюжет, що відбувається на тлі історичних подій, водночас і розважає, і привертає увагу до певних фактів, реальних деталей, місць, особистостей. Тобто, ненав’язливо виконує просвітницьку функцію. Зазвичай, такі романи підштовхують мене на подальше самостійне вивчення історичного матеріалу – це здорово.

“Київські бомби”, зрозуміло, розповідають про Київ. Йде 1907-й рік. Російська імперія все гірше витримує внутрішній тиск. Влада начебто зробила певні демократичні послаблення, але вони лише дали додаткові поштовхи до революційних рухів. Радикальні організації не бояться терору й жертв заради великої романтичнох мети. Це викликає зрозумілу критику і протидію тих, хто захищає позиції монархії. Але й вірні слуги “государства российского” розуміють, що працювати далі за старими правилами система не може.

Між цих двох полюсів опиняється хлопчяга Андрій Полтава. Доля ситуативно примушує його примкнути до революціонерів, хоча ідеологічного завзяття Андрій у собі не відчуває. Навпаки, молода нерішучість і наївність дозволяє Полтаві побачити обидві сторони – державну й революційну – зі всіма їхніми вадами й лицемірством. Хлопець радий взагалі не брати участь у їхньому протистоянні, але шляху назад уже немає.

“Київські бомби” вдало поєднують захоплюючий ритм авантюрного роману й різні історичні цікавинки (одразу схоплюєш як і чим жив Київ тих часів). За форматом книжка нагадала мені пригодницькі твори Акуніна. Безумовно, у Кокотюхи не такий винточений і витриманий стиль, та і все одно читаються “Бомби” напрочуд легко.

Книжку, однак. псує сильно слабкий фінал. Він не прив’язаний до жодної значної історичної події (як це логічно було б зробити, спираючись на загальний історичний контекст). Усе вирішується занадто швидко і (для героїв) порівняно легко. Ми не чуємо авторських коментарів ситуації й не бачимо подальшої перспективи подій. Розповідь стрімко спантеличено обривається. Шкода.

 

Beyond the Aquila Rift

BeyondTheRiftПро шотландця Аластера Рейнольдса я чув багато – врешті-решт він один із найвідоміших сучасних фантастов. Але взятися за його твори я вирішив тільки після прем’єри неймовірної анімаційної збірки LOVE DEATH + ROBOTS. Виявилося, що два епізода (які сподобалися чи не найбільше) – Beyond the Aquila Rift та Zima Blue – екранізації оповідань Рейнольдса.

Власне, зібрання його творів, що мені рекомендували, теж має назву Beyond the Aquila Rift. Це доволі товста книжка – 760 сторінок. Оповідання за форматом часто нагадують повноцінні завершені повісті, ніж порівняно короткі літературні концепти. Низка творів напряму пов’язана з циклом романів Revelation Space, який я (ще) не читав, і зазначу, що жодних незручностей це не викликало. Можливо, я не впіймав десь тонкі деталі контексту, але це не завадило повною мірою насолодитися талантом Рейндольдса як оповідача.

Він чудово вміє лише декількома ключовими деталями створити небанальний сетінг. Космічна пригода, стімпанк, постапокаліпсіс – байдуже. Рейнольдсу вдається все. А його герої не схожі на персонажі-функції. Вони завжди гармонічно доповнюють вигаданий світ, додатково розкриваючи його нюанси.

Саме цей баланс між цікавим ворлдбілдінгом і вмінням підтримати його відповідними дійовими особами мені сподобався більш за все. Не заважав навіть той факт, що Рейнольдс схильний знов і знов повторювати певні свої ідеї в різних оповіданнях (наприклад, він постійно звертається до трансгуманізму). У збірці майже немає слабких “прохідних” оповідань, і тому не дивно що її вважають однією з найкращих у фантастичному жанрі загалом.

Альцгеймер – не вирок!

TheEndofAlzheimerРаніше, коли людство було більш примітивним, а люди жили порівняно недовго, проблема хвороб, які виникають із віком, не стояла так гостро, як зараз. Але тривалість життя збільшилася й перед людиною постали нові страхи. З деякими, навіть за умов своєчасного діагностування, нічого не вдієш.

Деменція, на жаль, одна з таких хвороб. І перспектива поступово втратити себе, як особистість, перестати бути людиною, зрозуміло лякає.

“Альцгеймер – не вирок!” (в оригіналі книжка називається The End of Alzheimer’s) звісно не дає гарантованого способу лікування. Але містить поради, які допоможуть знизити риски появлення деменції.

Книга дуже детально – як для пересічного читача – розглядає біологічні особливості мозку і його взаємодії з іншими системами тіла. Написана вона не простою мовою – потонути в спеціальних термінах легко. Навіть не уявляю як би читав її англійською (та й у перекладі я, зізнаюся, пропускав деякі шматки тексту з надмірними подробицями).

Але, власно, рекомендації з підтримання здоров’я чіткі, зрозумілі і зведені в зручну таблицю. До речі, багато порад змусили згадати іншу важливу книжку – Why We Sleep. І можна сміливо сказати, що багатьом із нас ці настанови не сподобаються. У сучасному ритмі життя важко спати не менш як 7–8 годин, втриматися від надмірних порцій солодкого, контролювати вживання алкоголю й регулярно займатися корисними фізичними вправами.

З іншого боку, робити це набагато легше й дешевше, ніж лікуватися від наслідків. Для розумної людини – а ми все ж таки саме такі, homo sapiens – вибір здається очевидним.

Black Star Renegades

BlackStarRenegadesBlack Star Renegades у свій час активно хвалили західні медіа. Називали його “листом кохання до Star Wars”. А напередодні виходу сіквела книгу згадали знову. Читаючи рецензії, очікуєш отримати сучасну фантастичну сагу з захоплюючими пригодами, небанальними персонажами і привабливим сетінгом.

Насправді Black Star Renegades справляє вельми специфічне враження. Роман нагадує спробу переказати Star Wars, у яких головні сюжетні елементи були ретельно повторені з заміною на схожі аналоги. Вони називаються інакше, але одразу точно впізнаються. Наприклад, тут є орден охоронців всесвіту; у цих охоронців є своя характерна зброя; головна загроза представлена такою собі імперією. Звичайно, що центральний герой (точніше, один із двох центральних героїв) обраний долею й мусить імперію здолати. І, до речі, надпотужна вундервафля – аналог Зірки смерті – теж присутня.

Чи погане таке ідейне запозичення? Ясна річ, ні. Лукас, якщо відверто, теж був не надто оригінальним (приміром, немало візуальних елементів Star Wars він скопіював із коміксу “Валеріан”). Але біда Black Star Renegades в тому, що роман не додає жодних нових цікавих деталей до вже відомих речей. Він банальний, багатослівний і скидається на бліду китайську копію: зібраний, начебто, зі знайомих деталей, але працює так собі.

Єдине з чим у Black Star Renegades все в порядку – це темп. Книжка легко читається, не бариться зі зміною сцен. Думаю, тут спрацював багатий досвід Майкла Моречі як комікс-сценариста. От тільки жодного задоволення від подій, що розгортаються, я не отримав.

Повинен зізнатися: я кинув роман, прочитавши трохи більше третини. У сучасних умовах постійного дефіциту часу і профіциту розваг краще знайти для розради більш якісні речі.